Бліґво

Саша насилу відірвав погляд від мерехтливого монітору. Він роздратовано зморщився. Ніяк не вдавалося сконцентруватися на новинах сьогодення, а вже ж горів щоденний план по публікаціях на ворожих ресурсах спорт.сру та сов.спірт! Та Саша нічого не міг вдіяти. Чи то щойно закінчений опус про чемпіонат світу 1982 року, чи то вчорашній дзвінок сина з Німеччини, чи може ще якийсь був привід, але мужчина міцно загрузав думками у власному благословенному дитинстві. Бурхливий потік спогадів підхопив його, і Саша, припинивши чинити опір, покірно віддався владній силі цієї течії… У вухах дзвенів якийсь смутно знайомий старечий голос, якого наяву він не чув вже кілька десятків років… То хто це? Саша відчайдушно наморщив лоба, напружився всім своїм кремезним тілом так, що вірний пуфік жалібно застогнав під ним… І згадав! Згадав ці нотки псевдо верховинського акценту. Звісно, це ж був дід Юрко, старий непривітний сусід часів його дитинства, прославлений ветеран УПА! Саша, скреготнувши пуфіком, стрімко нахилився до шухляди свого камп’ютерного столу й смикнув на себе запорошену пилом шухляду. Там, трошки поворушивши купку пожовклих радянських газет, він обережно, кінчиками пальців, витягнув на світ божий свій старовинний скарб - пом’яту дореформену трьошку…

Цю трьошку рубльов, за його власними словами, дід Юрко – а тоді ще сповнений сил чатовий УПА на ймення Юрій Фріцевич – дістав з кармана гімнастерки власноруч замордованого ним червоноармійця… Післявоєнна реформа 1947 року не дала змоги ветерану війни витратити цю зелену купюру за призначенням, ба він не був дурнем міняти її на тридцять нових копійок! Він вирішив копити гроші на власну, першу на селі хату з газом. Проте щось йшло не за планом, в совхозі не дуже-то позаробиш на себе, а виторгована згодом військова пенсія не давала змоги регулярно поповнювати «кубишку»… Звичайно, усіляким там «збєркніжкам», як і іншим брехливим проявам ворожої совєцької влади, Юрко не довіряв…

Йшли роки, і грянула реформа 61-го, разом із деномінацією, що вже вкінець знецінила його скромне накопичення. Дід Юрко за кілька років неодноразово був близьким до того, щоб пропити цей клятий «державний казначейський білет» зеленуватого кольору, з якого на нього зверхньо вишкірявся намальований червоноармієць у касці – точна копія того самого парубка, якого Юрко цинічно замордував улітку 45-го… Він просто нутром відчував, що треба зачекати, що цю банкноту чекає тривалий шлях, значно довший за його власне життя, та якесь напрочуд важливе призначення. Своїх дітей Юркові Бандера не дарував, але у сусідньому подружжі Костенків, які добре ставилися до буркотливого ветерана, вже згодом очікувалося поповнення…

Що то буде незвичайна дитинка, стало ясно ще десь місяці на шостому – коли неспокійний плід почав регулярно брикатися та ходити ходором у матусиному череві. А у тихесенькому, напрочуд прозорому повітрі замріяних степових літніх ночей було чудово чути незадоволене буркотіння, що неслося з живота майбутньої породіллі.

Саша цілком виправдовував очікування діда Юрка, якому в 70-ті вже почало зраджувати колись міцнюче, майже верховинське здоров’я. Хлопець ріс гіперактивним, допитливим, простуватим шибеником – таким був у дитинстві й сам Юрко! А ще Саша щиро тягнувся до свого похмурого, та в душі доброго сусіда, який знав так багато цікавих, неймовірних історій… І ось на сьомий рік Сашкового народження гість, непевно похитуючись, вибрався з-за святкового столу, сердечно подякував господарям за пригощення та увів іменинника до сараю, «поговорити по-чоловічому». І ось саме тоді дід передав Сашкові цей скарб зеленуватого кольору. Дивись тільки не витрать ці грошенята на якісь дитячі пустощі! – наполегливо заповідав дід. І продовжував: вже не за мого життя, але коли-небудь увірветься кінчик цьому підступному, ганебному режиму. Дозволять валютні операції, й ти зможеш спокійно обміняти ці гроші на купу долярів. Обрії, що постануть перед тобою, будуть безмежними! – верещав, бризкаючи слиною, екзальтований дід. – Ти купиш собі модного патіфону, ба навіть надшвидкісного моторного лісапєту! Скатаєш симпатичну молоду подружайку на море, та й ще не один раз!..

…Саша здригнувся. Він і не помітив, як, захоплений спогадами, просидів цілісіньку годину, втупившись очима в цю пом’яту дореформену трьошку. Поволі розігнувши затерплу спину, він проковтнув підступну сльозу, дбайливо розгладив купюру та акуратно вклав її на самісіньке дно шухляди. «Мечта сбывается… И не сбывается» - мелодійно прошепотів Саша слова з пісні, яку він стільки разів виконував на танцюльках у місцевому ДК…

«О! – кремезна ідея вдарила в самісінький торець його посивілої голови. - А чи не замутити мені якусь ностальгічну футбольну ретроспективу на фоні пісень Юрія Антонова?!»