Вступне слово від невідомого автора

 

Вітаю читачів цього тексту та хочу сказати, що дійсно тішить доволі позитивна реакція на попередній. Зізнатися чесно, цей текст писався не для турніру, а просто як бонусний до першого фестивалю (про другий тоді ніхто не казав, а тому вийшло трошки дивно в результаті, але нічого. Головне — творчість.

На наступний (чи ось поточний) турнір спочатку виникла ідея написати текст, що мімікрує сюжет четвертого епізоду “Зоряних війн” (A New Hope). І все через фразу Коаала “Маскі, ти мнє нужен!”. Ну чим не принцеса КоааЛея, яка шукає свого Маскі-Ван Кенобі. Але тоді організатори написали свої умови конкурсу.

Не те щоб Star Wars не були класичною казкою, де добро перемагає зло, а тоді його купує Disney, проте це не зовсім правильний варіант. Здавалося б, що сам персонаж й без того максимально казковий: ніби зійшов зі сторінок братів Грім без цензури та адаптації для дітей.

Лихі фантасмагоричні істоти, дещо навіть огидні та мерзенні — саме таким останні роки й представлявся нам Сашко. Проте ці казки ніяк не відділяють реальний світ від уявного, тому в результаті захотілося написати щось інше.

На жаль, технічноїта фізичноїможливості завершити усю розповідь наразі нема, адже життєвий шлях персонажу повний пригод та історій, а тому ми зробимо популярну зараз річ та розділимо цей фільм на кілька частин. Пітер Джексон терпів та нам велів. Перша частина вийде на кінофестивалі номер 3, другу чекайте у найближчий час (скажімо, “DVD реліз або позафестивальний показ. Нам є чим дивувати. І просимо не враховувати цей текст конкурсним. Все виключно заради творчості). Буде неправильно писати “щоб було”, бо годувати несвіжим та сирим продуктом вас завжди готовий Олександр Костенко, ми вище цього.

 

Чарівний кінескоп Коаалдіна

Хробацький турнір, як СОТКИ потік
Пишуть щось про Сашка,
І не платять ніяк
Сорок гривень на рік

Піски славетної Херсонщини не знають жалю. Вони захоплюють мандрівників та ніколи не відпускають. Ну куди ти спішиш, туристе? Зупинися та послухай історію про юнака, у якого була мрія. Він був простим вуличним бродягою з великим чистим серцем. Історія Коаалдіна бере свій початок у фантастичному місті. Історія вже не пам’ятає чи існувало воно насправді, проте ми точно знаємо, що наш герой був справжнім. Але все почалося не з нього.

Отже, була темна ніч, темний силует та темні бажання…

“Ти запізнився”, - сказала темна фігура людині, яка хутко підійшла до неї. Фігура належала Франкфару. Це був не досить високий чоловік (але досить дебелий), який сидів на коні. На плечі чухав пір’я дурнуватий папуга ні ім’я Шахо.

“Спокійно, шановний, - пролунала відповідь з землі. - Нагорода чекає на терплячих”.

З цими словами він подав Франкфару половинку медальйону, який вершник одразу приєднав до іншої половинки та загадково посміхнувся. Медальйон став одним цілим та полетів в сторону острова-коси Джарилгач. Фігури поспішили за ним. Лише Шахо взлетів у повітря, бо подумав, що у ньому висить шматочок корму. Але то просто був Місяць десь за кількасот тисяч кілометрів від них.

Медальйон долетів до доволі великої ділянки піску, розпався на дві частини, кожна з яких все ще продовжувала випромінювати світло, але тим самим утворила очі на великій голові, що видибнула з піску.

“Ах, нарешті!” - зловісно промовив Франкфар. Печера чудес. А тепер йди та принеси мені те, про що ми розмовляли. Всю решту скарбів можеш забрати собі.

“Забрати со-оо-обі, собі”, - повторив за господарем Шахо, який вже прилетів після безуспішних спроб попоїсти Місяць.

Фігура обережно ступила в сторону голови з піску. Свідки кажуть, що вона була досить ідентичною до голови Одраком’янської сільскої ради 2010-2012 років Панченка Івана Валентиновича.

Голова почала рухатися та подивилася з неперевершеним спокоєм на незваного гостя.

“Хто насмілився потривожити мене?” - запитала Голова.

“Це Скавзім, скромний автор”, - відповів Скавзім (як можна було здогадатися, він вирішив не брехати).

“Я це знаю. Але лише один може увійти. Лише той, хто чистий на голову. Необроблений діамант майстерності”.

Скавзім позіхнув, подивився на фігуру позаду та ступив всередину Голови. У цей момент почалася буря, вітер високо підняв пісок, але за кілька секунд все було позаду. Не було ні Голови Панченка ні Скавзіма. Лише дві половинки медальйону лежали на піску та наче насміхалися над Франкфаром. Шахо підлетів та взяв дві половинки та приніс їх господарю. Він вже не видавався настільки дурним як спочатку.

“Ми ніколи не зможемо дістати той магічний кінескоп, кажу тобі. Треба просто змиритися, що цього ніколи не бу…”

“Терпіння, Шахо, терпіння, - відповів йому Франкфар та закрив папузі дзьоб рукою. - Ми тільки й маємо, що знайти той необроблений діамант майстерності. Але де його шукати?”

* * *

“Хапайте злочинця!” - кричали у нього за спиною, саме тому він продовжував бігти.

Так, вони хотіли спіймати Коаалдіна, хоча як інакше виживати в цьому повному ненависті та брехні світі.

“Я писав все з голови!” - прокричав юнак, але продовжував біг. Ці кляті нєдорашки не зможуть його наздогнати.

Він зміг підтягнутися, хоча про це не могла б свідчити статура Коаалдіна. Забігши на дах невеличкого дерев’яного будинку, він не розгубився та стрибнув на наступний. Бігати босоніж по Одрадокам’янці — це давній ритуал, якому слідували народи ще за часів, коли на цьому місці стояло старовинне поселення копальників, якому ми мусимо вдячні наявністю моря неподалік. Принаймні, такі історії ходили на базарі села, по якому — ніби занурюючись в історію своїх давно забутих предків — вже втікав від нєдорашок наш герой.

Він вже бачив просвіт між двох калюж та хотів пробігти повз них на свободу, але на його шляху виросла кремезна фігура міцного чоловіка. В одній руці він тримав кошик полуниці, іншою замахувався на Коаалдіна, від чого той ледь не впав на землю, але ж раптом його опонент відлетів в сторону, адже саме про це кількадесят років казали фізики, коли розповідали про свою гравітацію. Справа від кремезного чоловіка стояла вівця та грайливим поглядом шукала де б пожувати трошки трави.

“Далбу! - прокричав він. - Дякую, моя мала. Ходімо хутчіш”.

Вони засіли за сараєм сорокавосьмирічного лісника — спокійної в цілому людини, яка більше за все полюбляла надвечір поїсти трошки ліверної ковбаси. Він присів, а Далбу сіла поруч. Тільки-но вони розвернули пожмакані аркуші з текстом про бородачів — краєм ока Коаалдін побачив двох бідних дітлахів, які намагалися бодай щось написати на маленькому клаптику паперу бодай щось.

Юнак бачив цих дітей раніше. Здається, одного з них звали Миколою, а другий був чи то Єгоркою, чи ще кимось. Хоч наш герой и дивився на них та ледь розумів щось, він усвідомлював, що зможе написати ще щось. Добре, що в його кутку розстелено багато старих спортивних газет. Він підійшов до дітей та простягнув їм те, за що його переслідували нєдорашки.

“Тримайте, не бійтеся,” - промовив він та посміхнувся. Коаалдін завжди міг знаходити спільну мову з дітьми. Від донесення правди до пропозиції зробити групове фото у видатної пам’ятки архітектури його рідного містечка.

Фанфари на сусідній вулиці відволікли його від роздумів про групові фотографії та дітей, а тому юнак з цікавістю пішов на звуки. На тій вулиці стояв натовп людей, які весело підстрибували та казали “їде, дивіться, їде!”. З такими словами зазвичай зустрічають героїв війни чи тих, хто зробив не менше за Геракла (“хах, Гера какала!” - так любив повторювати собі Коаалдін у дитинстві).

Але це був не герой війни чи епосу, а просто доволі успішний чоловік, який сидів на коні та їхав у напрямку Палацу — так в цьому населеному пункті називали єдину хату з газом. Кожен чоловік хотів опинитися там, стати рідним для Шуріктана через одруження на його дочці — прекрасній Сандрі.

“Дивіться, їде просити руки Сандри, - почали казати в натовпі. - Сер Артуркос. Величний та успішний!”

Люди підкидали капелюхи вгору та танцювали (мабуть розуміли, що вони саме він — ідеальний кандидат для дівчини, а тому їхні фантазії можуть припинитися, а тому можна не писати чи думати кому би подякувати за секс, а почати нарешті працювати), а Артуркос пафосно їхав у напрямку хати з газом.

Дітлахи, яким Коаалдін щойно віддав написану з голови роботу (саме ж через це його переслідували — проста заздрість), вибігли на дорогу перед конем успішного чоловіка. Він розлютився, його очі почали наливатися кров’ю, а обличчя стало більш червоним ніж прапор на стіні кожної з 12 (окрім тієї, де дворецький годує його ананасами) спалень екс-лідера КПУ (забороненої в Україні політичної партії) Симоненка (якого ніхто ще не заборонив).

Артуркос прогарчав щось про повагу до успішних людей, замахнувся на дітей, але раптом перед ним виросла фігура нашого героя, який закрив собою Миколу та Єгорку (для зручності будемо вважати, що саме таке ім’я носив хлопчик, бо альтернатив ми не знаємо).

“Якщо хочеш побитися з кимось, - промовив Коаалдін. - То знайди когось такого ж успішного як ти сам”.

“Дурню, - відповів Артуркос та відштовхнув хлопця в купу лежачої на землі дрислявки. - Ти виріс в канаві та помреш в канаві”

“Дивно бачити коняку з двома задами, чи не так, Далбу?” - відповів Коаалдін підскочивши. Далбу якраз підбигла до нього.

“Я не звертатиму уваги на тебе. Після твоєї смерті тебе пам’ятатимуть лише хробаки”.

З цими словами за Артуркосом зачинилися двометрові двері. А не маючи досить спортивну статуру для підтягування, Коаалдінові нічого не залишалося як тільки зітхнути та піти додому.

Вони сиділи з Далбу на газетах “Совєтского спорту” за 1982 рік та дивилися у пролом в стіні. Перед їхніми очима відкривався великий простір фантазії. Багато вигаданих історій, фантазій та відсутність кордонів розуму. Саме таким Коаалдін бачив ту хату з газом, яка виступала над звичайними халабудками ніби й дійсно була палацом.

“Колись ми будемо жити в хаті з газом, Малбу. Треба тільки зачекати,” - мрійливо сказав він, а в цей момент закінчувався день.

* * *

“Ще ніколи я не ганьбився так сильно!” - з такими криками багатий та успішний Артуркос вибіг з-за меж території Палацу та тримався за те місце, на яке нещодавно впав той нахабний юнак, який зіпсував йому нерви ще до тієї великої кішки. Той тигр ще пошкодує! Ще чого придумав: гострі (як лезо) зуби, більшість з яких — якогось свого кольору та відтінків, наче зійшов з картинок сусідів авторів хоку (отих от “Чекаю на смерть — Дякую тобі за секс — Далі без мене“). І ім’я у нього дурне. Чи то Каберне чи то Портвейн. Або ще якесь вино. Дурнувата кішка.

 

“Молодець, Кагоре, ти мій найкращий захисник та друг,” - казала Сандра та обіймала свого тигра. Історія вирішила приховати причини наявності тигрів в селі Херсонщини. Хоча, можливо, відповідь би зацікавила адміністрацію “Асканія-Нова”.

Старі правила говорять про те, що необхідно обов’язково одру заміж за успішного та багатого чоловіка, це відбувалося роками. Дочки вступали в шлюб з майбутніми шуріктанами. Тим самим створюючи неперервний цикл правління.

Сандрі вони не подобалися, вона хотіла свободи, польоту. Бути неначе та жар-птиця, яку постійно хапають за хвіст чи то спортсмени чи то політики. Вона не хотіла такого життя. Це гнітить та засмучує.

Підійшов її батько Шуріктан. Хтось міг сказати, що він дійсно ідейний, ну точно Шуріктан на всю голову (роки правління та змін династій перетворили цю почесну посаду на загальноприйняте ім’я; він й сам забув своє, бо останнього разу хтось звертався до нього не як “тату”, “Ваша Величність” (чи подібні звертання) або “(Вельми(шановний)) Шуріктан” ще коли він був юним хлопчиком, за якого все вирішували батьки. Вони й вирішили одружити його на доньці Шуріктана (і дуже пощастило, що саме народилася донька і не треба було застосовувати жодних хірургічних втручань для продовження шлюбних традицій). І це тільки через те, що він отримав залік з дисципліни системного аналізу та відповів на питання “Як, спрощуючи систему, на прикладі показати, що шляхом злиття її станів можна отримати її замкнуту (закриту) модель”. На це питання знайти відповідь може або успішна людина (яка здатна з тисяч сторінок тексту лишень той потрібний абзац) або неймовірно небезпечна людина, яка дійсно знає відповідь. І лише одному Ешбі відомо яка з цих категорій гірша.

“Донечка, чого ти така сумна?” - запитав він та посміхнувся Кагорові, який з цікавістю дивився на сонячних зайчиків, які вже останнім часом й перестали так часто залітати у вікна.

“Тату, я не хочу цього. Я хочу бути вільною та обирати того, кого дійсно кохаю. Де моє право вийти заміж за невдаху без роботи, який десятки років сидить на шиї батьків та спускає їхню пенсію? Я хочу свободи, своїх помилок, а не вказівок кого, хто вважає нормальним одружувати дітей без любові”.

Вона вибігла на двір через двері кухні, а в цей момент двері вітальні відчинилися та проявили силует. Він зробив кілька кроків — і тоді стало зрозуміло, що силует належав Франкфару. На його плечі й сидів Шахо та з цікавістю роздивлявся своє пір’я ніби бачив його вперше.

“Тримай коржика, пташко,” - сказав Шуріктан та засунув вівсяне печиво папузі прямо в самісіньку горлянку.

“Ваша Величність, - монотонним голосом сказав Франкфар. - Я прислухаюся до Ваших побажань та готовий виконати будь-яке прохання”.

“Так ось Сандра не хоче вступати в шлюб з успішним чоловіком. Вона не хоче прислуховуватись до правил та істин предків”.

“Не хвилюйтесь, Вельмишановний, я зможу на неї вплинути. За це мені тільки-то й треба, що отримати від вас блискучу гривневу монетку”, - промовив Франкфар, та провів рукою перед обличчям Шуріктана, від чого очі останнього почали заливатися дивною сумішшю, від чого той повторював за своїм співрозмовником кожне слово.

Виявилося, що то була монетка номіналом в дві гривні. Так навіть краще. Криваво посміхаючись він відійшов від свого прямого начальника (тут треба сказати про посаду головреда, яку започаткував тринадцятий Шуріктан сімдесят чотири роки тому. Кожен лідер, що оселяється в хаті з газом, отримує також радника з усіх питань. Від смакової приправи, яку кухарям треба додати у сьогоднішню “Мівіну” до питань глобального значення, як-от шлюбу Сандри.

Шуріктан залишився у вітальні, а Франкфар з Шахо (який вже впорався з печивом у горлянці, а тому просто сидів та чекав можливості розмовляти нормально, а не просто повторювати кілька слів) спустилися в погріб. Саме тут й була “Пекельна Машина Правосуддя”, якою користувався Франкфар у своїх лихих цілях.

 

Він дістав трилітрову банку солоних помідорів та почав водити по ній руками. Пил, який який піднімався від цього, знову змусив папугу забути про філософські теревені, бо нагадав йому сніг. Ще коли він був маленьким пташенятком, то йому казав великий та старий дід-папуг: “Малий, пам’ятай. Побачиш сніг — закрий дзьоб та не ворушись. Ми літаємо не дуже високо, існують птахи високого польоту”.

Трилітрова банка почала проявляти щось цікавіше ніж просто томати з водою.

* * *

Коли сонце вже не може більше дивитися на Одрадокам’янку — воно ховається за краєм степу, наступає вечір, а за ним й ніч. Коли вечір ще огортав старовинне село, то десь поміж дерев, відер для поливання взимку та шланг (з яких в ці відра набирається вода, і які перекидають влітку з грядки на грядку), сокир з половинками пальців ніг та дбайливо чи то засіяних чи то посаджених огірків промайнула одинока фігура.

Кагор, який гострими як лезо різнокольоровими зубами жував свою четверту вечерю (він ніколи не їв після шостої. Шостої вечері. Бо за фігурою слідкувати треба, все-таки хижак), помітив цю фігуру та вирішив піти подивитися на власника цієї фігури, хоча це був не власник, а власниця — Сандра.

Тигр з тривогою подивився на дівчину, вона попестила його за вухом та промовила: “Я розумію, Кагоре, але я так більше не можу. Я хочу свободи. Я завжди бачу лише цю хату з газом, і навіть ніколи не була в Бериславі. Прощавай, мій друже. Я буду за тобою сумувати”.

З цими словами вона перебралася через паркан (не без допомоги тигра з гострими (як лезо, хоча ви це й так пам’ятаєте) зубами) та за кілька секунд залишила за собою лише темряву.

* * *

Ранок зустрічав ожвавленим базаром. Коаалдін сидів на одному з наметів, в якому дебела пані торгували кабачками.

“Давай, Далбу, як домовлялися, - сказав юнак, та послав вівцю на відповідальне завдання.

Вона вскочила на стіл перед дебелою пані та намагалася поцупити кабачок. Жінка помітила нахабу та почала відганяти, в цей момент за її спиною руки Коаалдіна опустилися та схопили одразу кілька кабачків. Місію виконано, вони можуть попоїсти.

Перший шматок вже опинився у нього в роті, але трапилося те, від чого юнак забув як жувати. У натовпі йшла Вона. Ні, не Юлія Володимирівна, історія про іншого юнака. А це була неймовірної краси фіфа, що було помітно навіть під каптуром, що наче вершина неприступної гори для альпініста завершував прекрасну фігуру її тіла. Коаалдін би залюбки підкорив цю вершину.

Вона проходила повз нав’язливих торговців, які намагалися продати їй все що завгодно: від овочів та фруктів до товарів побуту, назви яких Коаалдін не знав.

Вона раптова зіштовхнулася з одним з продавців. Він пропонував маринованих пітонів, а сам виглядав доволі злим. Чи то спотворене десятками років алкогольних традицій обличчя його робило таким, а може й костюм скіфського воїна, але він зненацька розізлився ще сильніше, почав поливати слиною все довкола та розмахувати руками та волати щось та чомусь про торець, хоча нічого з тлумачного словника української мови, що підходило б під це слово, поруч не було.

Коаалдін в мить опинився поруч з ними та встав на захист дівчини, почавши дякувати скіфові (будемо називати його так, це лише тимчасовий персонаж, а ніякий не фараон, король чи імператор) за те, що подбав про його сестру, але їм треба йти. Розлючений співрозмовник дивився на пару та нічого не розумів, а хлопець продовжив:

“Дякую ще раз, пане, сестрі трошки зле, ось вона й вважає вівцю за члена, - на цьому слові Коаалдін зупинився та загадково посміхнувся. - Сім’ї”.

“О, тітко, як почуваєтесь?” - спитала дівчина та намагалася надати своєму голосу максимально турботливих інтонацій.

“Бееее,” - відповіла “тітка” Далбу.

Саме це й дало змогу молодій парі відійти на безпечну відстань для своїх торців (автор разом з читачами вже зрозуміли, що під чим терміном приховувалося або все обличчя або його частина). Проте вівця не збиралася йти, тому що з кишені скіфа стирчали чесно зароблені (як ходять чутки — на спортивних ставках) купюра в десять гривень, яку вона неодмінно захотіла витягти. Звичайно, продавець пітонів це помітив, а тому нашим героям довелося бігти.

* * *

В цей же момент банка помідорів нарешті показала те, що від неї й очікувалося. Ні, не томати в розсолі, а юнака, який обережно підіймався драбиною, намагався повернутися до стіни максимально непомітно та приховати зовнішні ознаки збудження від присутності якоїсь іншої фіугри.

“Чудесно, - зареготав Франкфар. - Чудесно”. Та й Шахо вирішив, що досить влучно буде сміятися разом з хазяїном. Принаймні одна влучна ідея за цей тиждень.

* * *

Вони пройшли до газет, на яких ще нещодавно спав Коаалдін та всілися. Далбу підійшла до юнака та поклала голову йому на ноги, від чого він почав її чухати за вухом (хоча б й не відмовився почухати за вухом декого іншого. Наприклад, себе. Але в присутності дами він вважав це не дуже етичною справою, тому іншою рукою заліз у спортивні штани з доволі старою гумкою та затертими колінами. Сандра зробила вигляд, що цього не помітила, хоча й сама собі зізналася, що такі вчинки її збуджують.

“Дивись,- сказав Коаалдін та показав вільною від частин свого тіла під штанами рукою. - Звідси відкривається неймовірний краєвид”.

Перед ними відкрилися звичайнісінькі будівлі, але серед них був той самий Палац Шуріктана — хата з газом.

“Мабуть там неймовірно! - сказав він. - По воду не треба йти до річки, там тепло, а селюки тебе поважають та заздрять ніби ти вчителька. А тут у зовсім інша справа: ти почуваєшься наче… ”

“Тебе постійно контролюють, ти завжди робиш те, що не хочеш, - почала казати Сандра. Це-це, це зовсім сумно. Немов у клітці, чи ось…”

“У пастці”, - сказали вони разом та здивовано подивилися одне на одного. Вона дивилася закохано, а він — нічого не розуміючи. В принципі, це був стабільний вираз обличчя для Коаалдіна.

Пара так би й продовжувала сидіти, але раптом почулися голоси. Молоді люди підхопилися та підбігли до діри в стіні. Коаалдін розвів руками та закричав: “БИИИИЙ!”
“Що?” - здивувалася фіфа.

“Ой, тобто давай! - не розгубився Коаалдін та протягнув їй руку. - Хапайся, якщо мені довіряєш”.

Не те щоб вона йому не довіряла, але бачила де та рука була до цього, проте такий варіант все ще кращий ніж браві поліції села, які приґвоздять та не помітять навіть. І вони полетіли донизу, благо, що летіти недовго було, бо оселя нашого героя не буда найвищою точкою села, адже та знаходилася приблизно в 2 кілометрах від місця подій та була деревом.

Проте на землі на втікачів чекав черговий обсерон: бо вояки були й там, вони схопили Коаалдіна та завели йому руки за спину. Флешбеки походу в АТО знову заполонили очі юнака, він не міг впоратись з ними. Ні з молодшими хлопцями ні зі спогадами. Він ніби знову опинився на тому світі, і це не могло подобатись. Кляті недорашки сміялися над ним, але раптом сталося те, чого ніхто з них не очікував.

Каптур злетів з голови дівчини та показав, що під ним була голова (скоріше за все, що й шия з тілом теж належали їй) доньки Шуріктана.

“Від імені свого батька наказую відпустити хлопця, - пафосно та владно промовила Сандра. - Негайно!”

“Ми б залюбки, Ваша Фіфність, - відповили недорашки. - Але ми маємо прямий наказ САМого Франкфара, а тому говоріть з ним”.

“Це я зараз же й зроблю,” - промовила вона та пішла у напрямку хати з газом.

 

* * *

Фігура з папугою на плечі вже стояла та чекала на Сандру.

“Пані, я хвилювався”, - сказав Франкфар та низько нахилився.

“Негайно відпусти хлопця, - сказала вона не вітаючись. - Хто тобі давав право розпоряджатися долями людей?”

“Ну що Ви, Сандро, - карикатурно здивувався головред та зробив вигляд, що зараз впаде. На щастя (як могло здатися тим, хто переживав Франкфару), ззаду була колона, яку він полюбляв найбільше. Настільки, що навіть придумав їй ім’я: Редакційна. Це ім’я прямо лунало для нього чимось французьким. - Ви були в небезпеці, тому я застосував всі доступні мені методи для Вашого порятунку. Вас викрали”.

“Ні, я сама втекла!”

“Що ж, яка прикра помилка. Але боюся, - сказав Франкфар та закрив очі рукою. - Що я нічого не зможу зробити. Вирок винесено та його готують до страти”.

“Ні, ні, як ти міг”, - сказала Сандра та вибігла на вулицю в сльозах.

“Вона чудово сприйняла цю новину, Шахо, - сказав головрел папузі, що якраз сів на його плече. - А тепер ходімо, у нас є дуже важлива справа”.

* * *

Коаалдін сидів в темному приміщенні, руки його були в наручниках, що кріпилися на стіні цвяхами. Судячи з інтер’єру він міг зрозуміти, що це приміщення у вільний від функцій в’язниці час використовують як баню. Хоча він точно знав, що раніше це був комп’ютерний клуб.

Існує красива легенда про вільного мрійника, який працював в тому клубі та допомагав більш молодим хлопцями пізнавати світ. Але коли виявлялося, що вони були ніким іншим ніж простими хробаками, то йшли в БАН зі своєю смердючою піною. Комп’ютерний клуб закрили через те, що той мрійник усі комп’ютери пропив та зламав. Але як алюзію на події тих років вирішили на тому місці побудувати баню з функціями в’язниці. Зазвичай відправляли туди назавжди без права амністії, хоча інколи все ж робили виключення та випускали всіх, хто міг точно знайти сліди своєї провини. Зазвичай такі люди виходили на волю десь хвилин на 10.

Але зараз вже зовсім інший мрійник (ні, чесно, ви не подумайте) — не зовсім технічно вільний — чекав на якісь зміни в своєму житті. Він сидів та думав про фіфу, яку зустрів нещодавно. Виявляється, вона живе у хаті з газом. Такі як він — це для неї не більше ніж пил. Смердючка та вуличний одуд (хоча вони й живуть на вулиці зазвичай). Інша ліга, їй потрібен успішний чоловік, дійсно король свого життя, а не простак, у якого навіть думки не свої, а взяті з якоїсь тари. Принаймні, так кажуть. Нічого й іншого від них очікувати й не варто.

Вікно бані почало рухатись, тому Коаалдін з цікавістю подивився на джерело звуку — там була Далбу.

“Хутчіш сюди, мала! - радісно сказав юнак та почекав поки вівця опиниться поруч з ним і почне дивитися з відчуттям ревності (проте все ж діставати цвях зі стіни — не питайте як, це ж казка). - Не треба, ти для мене все одно найкраща, а фіфа… Я ніколи її не побачу. Я був неймовірним дурнем”. Принаймні один раз він зізнався собі в цьому сам.

“Дурень лише той, хто полишає надії, - почулося з темного кутка бані. Там сидів старий чоловік у лахмітті, його о - Хлопче, що якщо я тобі скажу, що все ще можна змінити? А то так й будеш тут сидіти до зими. А вона прийде незабаром. Та запитає тебе!”

“Ти хто взагалі такий?” - почав було заводитись Коаалдін.

“Просто такий же невільник бані, як і ти. Але я тобі можу допомогти, ходімо за мною, я знаю потайний хід. Тільки ти маєш виконати одне моє прохання, згоден?” - сказав старий, отримав згоду та вийшов назовні через напівзакриті двері.

* * *

Вітер дмухав сильніше в цю пору доби та року. Коаалдін вже давно не був в цих місцях. Він взагалі рідко покидав межі Одрадокам’янки. Він йшов та заплющував очі від вітру, старий же чоловік тримав юнака за руку та допомагав тому пересуватися. Все ж Коаалдін був не досить спортивним хлопцем, скільки б легенд не ходило про його спритність, витривалість та силу. Більше того, чутки про його сексуальні подвиги були дещо перебільшеними.

І скільком б людям він не дякував потайки за секс, скільки б фіф не пройшло через його постіль (нагадаємо, що це були просто газети) — все марно та існувало в його уяві. Насправді він й досі був незайманим. Хоча ходили також чутки, які могли би бути правдивими. Про рідного сина, що жив десь на заході Європи. Лікарі та релігієзнавці й досі сперечаються як це сталося, хоча все більше сходяться на думці, що їм все одно, бо вже за чверть шоста, а тому вони незабаром будуть вільними.

Мандрівники прийшли до того місця, на якому так нещодавно Скавзім залишився назавжди. Разом з вічністю, вітрами та довгими зимовими (і не тільки, але вже не такими довгими) вечорами.

І знову піски сформували голову Панченко.

“Хто насмілився потривожити мене?” - запитала Голова.

“Коаалдін”, - пролунало у відповідь

“Заходь. І пам’ятай, що можна взяти лише кінескоп”

Хлопець подивився на старого, який розмовляв з чимось під лахміттям. Коаалдінові здалося, що він навіть чув відповідь нелюдським голосом, проте подумав, що то була тільки уява, тому що під своїм лахміттям у таких випадках він не чув нічого.

Далбу була поруч з ним, вони повільно спускалися піщаними сходами у невідомість.

* * *

Перед їхніми очима відкрилася картина незчисленних багатств: тут були й гроші, й банки кабачкової ігри (уявіть собі — кабачки не треба красти), селектрооргани з НДР в іедальному стані та багато чого іншого. Далбу намагалася швиденько підбігти та схопити якогось їдла, але Коаалдін її вчасно зупинив та повторив слова Голови Панченка, що можна брати тільки кінескоп. Вони пішли далі, а тому не помітили, що хтось ховався за відрами з раками та спостерігав за ними.

За кілька хвилин Далбу все ж почула якийсь рух за собою. Вона зупинилася та подивилася на джерело звуку, проте нічого особливого не було. Така ж купа речей: та ж ікра, якийсь пуфик, книжки-біографії Беланова тощо. Вона пішла далі, бо Коаалдін вже був далеко попереду. Проте щось знову не сподобалося їй, відчуття підказали, що ззаду відбувається щось, до чого необхідно готуватися — а проживши такий довгий час з цим юнаком вона знала, що відчуттям своєї задньої частини довіряти можна.

Проте знову нічого особливого не було, хіба що пуф, що стояв неподалік, дуже сильно нагадував попередній, якого, до речі, на тому місці вже не було. Вона тільки хотіла йти далі, як цей предмет меблів почав рухатись, чим досить відчутно налякав вівцю.

Вона побігла до хазяїна та збила того з ніг, намагаючись показати на джерело переляку. Той спочатку нічого не зрозумів — але нашого постійного читача це не мало б дивувати — але потім побачив пуфик, який дійсно рухався: літав у повітрі та наче загравав з ним, ніби просив щоб на нього хтось одразу сів та почав згадувати армійські роки, потойбічні світи та майстрів штрафних ударів.

“Привіт, друже, - сказав Коаалдін. - Не бійся, ми тебе не скривдимо”.

Проте Далбу не розділяла позитивного ставлення до нового знайомого, якого хлопець наділив незвичним фетишем. Вона хотіла була ревнувати Коаалдіна до будь-кого, як до Сандри (цікаво, що за першим концептом її прототипу було 15 років (і вже потім студія вирішила, що це трошки занадто), а чи можна тому сказати, що головний герой — “пе(р)дофіл”? Ах так, він же любить фото голих хлопчиків, не зважайте), так і до пуфика (дивно, що до старця у бані не ревнувала). Як би там не було, але її необроблений діамант майстерності зміг вгамувати та заспокоїти пуфик, що його ніхто не скривдить. А також запитати чи знає той шлях до кінескопу.

Магічний пуф дійсно його знав, а тому повів героїв за собою. Цікаво, що Голова Панченко не вважала його “чимось, окрім кінескопу”, а тому не почала свою помсту. В принципі, це дискусії, на які можна дискутувати. Можна вважати, що пуф — в’язень цієї печери. А може його перетворили на такий предмет інтер’єру, чи щось ще. Але — не через страх, а холодний розрахунок — Коаалдін вирішив не доторкатися до нового друга. Принаймні доти, доки не добереться до своїх газет, з яких можуть народитися шедеври.

Вони дійшли до великої просторої зали. Вона складалася з канавки, в якій були камені якраз для того, щоб по ним стрибати. Все це завершувалося кам’яними сходами, які вели майже до стелі, з якої виринав промінь світла. Дивно, наче на вулиці темно було. Він сказав двом супутникам чекати на нього, а сам пострибав по камінчиках прямісінько до джерела світла.

Кажуть, що якщо бачиш світло поперед себе, то це неодмінно буде потяг, а тому ти же не встигнеш зійти з його шляху — і лише дрислявка на колії буде нагадувати про твоє існування. Іронічно. Форма відповідатиме змісту.

Коли він майже дійшов до верхньої сходинки (а ми нагадаємо, що Коаалдін не дуже спортивний хлопець, а тому пройшла десь година), Далбу майже втілила хитрий план по володінню однієї з одиниць скарбів, яка стояла в стороні від інших. В цьому був сенс, адже бюст Черенкова не може просто так собі стояти поміж банок з кабачковою ікрою.

Магічний пуфик це помітив, а тому дуже злякався. Він намагався усіма силами зупинити вівцю, але нічого не вийшло. Вона доторкнулася носом до бюста, чим спричинила землетрус (під землею, звичайно, тому може це був підземлетрус?). На щастя, Коаалдін в цей самий момент вже тримав в руках кінескоп, а тому вважав, що виконав усі умови конкурсу. Якщо не погодяться — він спокійно піде, нічого не зміниться.

Проте речі змінювалися кардинально. Стеля почала обвалюватись, в залу залетіло з дванадцять кульових блискавок, вони тільки ще більше надавали пригодам відтінку якогось обсерону. Юнак стрибнув, бо розумів, що сходинка, на якій він до того стояв, не зовсім відповідає критеріям стійкості. Тому що вона почала падати. Магічний пуфик спіймав хлопця та полетів до Далбу, яку він схопив вільною від кінескопу рукою. Треба було тікати.

Вони пролетіли кілька крутих поворотів та майже вже долетіли до вулиці, проте пуфик зачепився за шматок скелі та полетів до низу. Коаалдін зачепився спортивними штанами — це давало балансу, бо на руках він довго висіти не зміг би. Біля нього стояв старий, його очі заполонило бажання якомога швидше завершити цей процес.

“Допоможи, - трошки банальне прохання для ситуації, але Коаалдін завжди міг припустити, що співрозмовник буде з ним на одному інтелектуальному рівні. - Дай мені руку”.

“Спочатку дай мені кінескоп, - промовив старий. На щастя, у штанах була не до кінця кишеня в якій умістився цей прилад. Отримавши його, він продовжив. - А це твоя нагорода, дегіл!”

Вихопивши ножа з-за пахви, він хотів був вже залишитися без свідків, але відчув страшенний біль в нозі — Далбу вже на когось сьогодні напала, а тому почувалася, що день не пройшов даремно (насправді, можна й засмутити вівцю, бо на годиннику була вже двадцять перша хвилина по дванадцятій ночі, а тому технічно це був наступний день.

Герої (усі, окрім старого діда (хоча ви й так зрозуміли, що це був хитрий головред та його дурнуватий папуга)) полетіли донизу, голова Панченко закрилася назавжди. Що відбувалося під нею — це вже питання десятого порядку, проте пуфик зміг зловити героїв. Закінчувати історію про магічних істот на смерті головного героя ще до того, як він зможе бодай щось корисне зробити, не дуже правильно.

Франкфар зірвав маску. Він сміявся спеціально розробленим для таких ситуацій сміхом.

“Нарешті він мій, ах-ха-ха, нарешті, - казав він та почав нишпорити по кишеням. Проте кінескопу ніде не було. Клята вівця! Невже це вона. І лише крик розпачу пролунав над пісками Херсонщини.